ReAl

Вийшло так, що 26 квітня 1986 року, в суботу вранці, мені конче треба було дістатися до університетського 12-го гуртожитка, щоб вже звідти з дружиною їхати на вокзал.
Так-так, я мав «койкомєсто» у заводському гуртожитку в Броварах, дружина те ж саме у студенстькому гуртожитку в Києві, ні там, ні там кімнату не давали. Мене у студентський не пускали, бо вже не був студентом, а дружині в Броварах… Та там мене, «молодого спеціаліста», кілька місяців не хотіли прописувати, «у тебе дружина в Києві прописана!» (ага, по студентському гуртожитку «до 30 червня»), куди вже окрему кімнату. Але то вже з іншої категорії спогадів.

Ну так от, квитки на поїзд з Києва на Полтаву вже давно були куплені. У мене була жменя відгулів за нічні виклики на завод, дружині у деканаті теж легко дали дозвіл «погуляти», тому повернутися до Києва ми мали аж 10 чи 11 травня. Але я ледь вибрався з Броварів до Києва, бо раптом кудись поділися всі автобуси. Їх і так на маршрутах було по два-три, інтервал руху до пів години. Коли якийсь ламався, то ходили ще рідше. Але після довгого очікування люди почали турбуватися і тут хтось відкілясь приніс звістку — «всі автобуси забрали на евакуацію». Куди, чому — незрозуміло, десь аварія, вибух, називалися різні версії. Так нічого конкретного і не знаючи, 26 ввечері ми поїхали і найтяжчі дні були у безпечному місці. Коли ж повернулися назад, то вже більш-менш було зрозуміло, що берегтися треба сильно. Хусточка-шапочка, в пилюку не лізти, повітря зволожувати, підлогу мити, самим в душ і так далі.
А в кінці травня я вже паяв дозиметра » » »