ReAl

Дякувати друзям, вчора я нарешті

• Викотився за 75км, на таку відстань я ще не їздив.
• Катався сам.

Після того, як мені якось стало «не надто гарно» в самостійному катанні позаминулого літа, я сам просто не катався. Якось спокійніше, коли поруч хтось є. Але минулого літа ті, з ким я зазвичай катався, постійно були «десь». Карпати, Крим, …, і в результаті я просто практично не сідав на велосипед. Навіть після того, як у мене з’явився велокомп з пульсоміром. Він дійсно допомагає, бо вихід пульсу за певні межі без нього помічаєш не відразу, а коли вже помічаєш наслідки, то це трохи пізнувато. Але я все одно не наважувався кататися сам.

Це літо якось так непогано почалося, але деякі друзі, один з яких відома в наших колах тектонічна велофотомодель, знову завіялися в Карпати надавати гумантарну допомогу «Велокраїні» («канєшна па любві, развє трі рубля дєньгі»), інші, серед яких шанувальниця певних частин тіла велофотомоделі і помічає їх на всіх фото (принаймні на всіх, до яких я читав її коментарі 🙂 ) — «дуже зайняті», «просто зайняті», хворі, …
Думав-думав, і поїхав сам. Поставив сигналізацію на пульс 150, пообіцяв собі середній тримати 140 і поїхав.

Спочатку потихеньку прогрівся до «Сонячного», потім поіхав в бік «Космосу». На газопроводі повернув наліво, з кілометр проїхав, але… пісок там відразу підняв пульс сильно за 150, то я повернувся назад на дорогу на «Космос», потім по асфальту до повороту на Рожівку і на бетонку до Пухівки.
Доїхав до звичного місця на Десні, покружляв там, подивився на драгу (так, там чистять дно) і на добрячу гору відкачаного піску, повернувся на трасу. На цей момент вийшло близько 25км, завдяки постійному пульс-контролю практично не стомився.
І вирішив перевірити, чи пам’ятаю дорогу до бази відпочинку «Любич» в Літках, яку мені показала минулої неділі SunD’Ra. Там покружляв між базами відпочинку, пороздивлявся. Найкрутіша, здається, Київського Метрополітену (який «весь в збитках, бо постійно тарифи нижчі за собівартість проїзду»).
Поїхав назад і вже знову на бетонці до Рожівки оцінив свій стан — є шанс викотитися на 75км, але мало, мало, треба ще десь петлю зробити.
Перед Рожівкою звернув наліво в бік торф’яників — через кілометра півтора піски знову довели пульсомір до жалібного попискування. Ну що робити, їду додому. Вже знову в нашому лісі, практично перед виїздом з нього вирішив таки добрати вістань, неквапом «фіналізуючи» поїздку по тій же дорозі до «Сонячного». І, «тю, зараза» © «Мафинки», вже біля заправки дивлюся, що мені не вистачить метрів сто до 75км. Довелося повернути направо і доїхати до переходу через дорогу біля зупинки маршруток за заправкою.

В результаті вийшло 75.2 км при середній швидкості всього 15 км/год. Іноді задумувався *) і надто розганявся, але сигналізація зупиняла. А якби не сам був, то постійно доганяв би, не втримувався в межах і здох би набагато раніше. Зобов’язання по пульсу витримані — середнє значення рівно 140, перевищення порогу 150 в сумі близько 30 хвилин (за п’ять годин вкручування, тобто 10% часу).

Висновки.

• Незважаючи на всі петлі, які доволі дивно виглядали б з космосу, на звання «Видатний діяч Броунівського Руху» я таки не тягну. Я на нього тягну, коли починаю щось на базарі шукати 🙂
• Таки кожні 25-30 км мені треба відпочивати хвилин 15-20.
• 1.7 літри води на таку поїздку мені мало.
• Треба купляти велоодяг, бо звичайні легкоатлетичні труси «з авоською» не для таких відстаней.
• Як не дивно, але на в такому режимі на такій відстані основна проблема була не в серці, легенях чи ногах, а в спині, руках і п’ятій точці (див. попередній пункт).

*) Задумувався то про те, нащо мені всі ці avreal-и з FT232R потрібні, вільний час можна і інакше використати, то про те, як його красивіше той ключик +avr зробити. Хто тут лікар? Майже одночасне існування протилежних думок в одній голові — це що?