Вчора на роботі під п’яту було оголошено, що фірмова «розвозка» евакуюватиме всіх до метро о п’ятій, скоротили робочий день.
Я ж десь о шостій йшов до метро пішки. Хвилин двадцять. Вітер в обличчя, снігу теж добре намело вже, особливо вздовж залізничної колії.
А мені гарно, аж сміятися хотілося. Сніжок такий чудовий, пухкий. За цю зиму саме такого не було.
Спуск згори до проспекту, до входу у метро — дві черги до поручнів, посередині майже ніхто не йде. Але ж то свіжого снігу налипло, а не кригою гірку зі сходів зробило. Став боком, трохи повернув та напружив ступню (лижники зрозуміють) — обігнав ті дві черги і побіг далі.
Вже у переході обтрусився, обтупався, згріб з бороди налипле.
Опинився на пів години в дитинстві, коли саме так ходив всю зиму в школу та назад по Опішнянських ярках.
Вже вдома дізнаюся, що дружина від гарного настрою вже пів вірша по дорозі склала, як з собакою виходила собаку на вулицю витягала.
То вона ще трохи додала:
Двірники стогнуть і плачуть:
Зима завірюхами скаче,
Купами сніг розкидає ---
А двірник це все замітає!
Вийшов кудлатий собака,
Хотів погулять, неборака.
А сніг тут йому як задмуха
І в писок, і в хвіст, і у вуха!
А чоловік мій сміється,
Бреде через сніг, не здається:
«Оце так зима! Як це радує!
Дитинство моє це нагадує.»
Сніг з бороди він згрібає
Й мудрі слова промовляє:
«Весни ми діждем неодмінно.
Вона йде до нас, йде неспинно.
Буде весна, буде літо,
Буде тепло, будуть квіти.
А зараз беріть вже лопати
Весні шлях в снігу прокладати!»
© Редчук Олена, 22.03.2013
А сьогодні вранці виглядаю з вікна — а на вишні снігурі сидять. Мо десь у лісі вони більше бувають, а тут у місті не кожну зиму і бачив.