ReAl

Той саморобний дозиметр, фото якого було у попередньому дописові спогадів про аварію 1986 року.
Я таки наважився його розібрати і сфотографувати нутрощі. Нічого не розсипалося і є шанси зібрати назад 😉

Дозиметр зібрано в корпусі від слухового апарата. Штатний відсік батарейок випиляно і туди вставлено 9-вольтову.

Подивитися більше фото » » »

Вийшло так, що 26 квітня 1986 року, в суботу вранці, мені конче треба було дістатися до університетського 12-го гуртожитка, щоб вже звідти з дружиною їхати на вокзал.
Так-так, я мав «койкомєсто» у заводському гуртожитку в Броварах, дружина те ж саме у студенстькому гуртожитку в Києві, ні там, ні там кімнату не давали. Мене у студентський не пускали, бо вже не був студентом, а дружині в Броварах… Та там мене, «молодого спеціаліста», кілька місяців не хотіли прописувати, «у тебе дружина в Києві прописана!» (ага, по студентському гуртожитку «до 30 червня»), куди вже окрему кімнату. Але то вже з іншої категорії спогадів.

Ну так от, квитки на поїзд з Києва на Полтаву вже давно були куплені. У мене була жменя відгулів за нічні виклики на завод, дружині у деканаті теж легко дали дозвіл «погуляти», тому повернутися до Києва ми мали аж 10 чи 11 травня. Але я ледь вибрався з Броварів до Києва, бо раптом кудись поділися всі автобуси. Їх і так на маршрутах було по два-три, інтервал руху до пів години. Коли якийсь ламався, то ходили ще рідше. Але після довгого очікування люди почали турбуватися і тут хтось відкілясь приніс звістку — «всі автобуси забрали на евакуацію». Куди, чому — незрозуміло, десь аварія, вибух, називалися різні версії. Так нічого конкретного і не знаючи, 26 ввечері ми поїхали і найтяжчі дні були у безпечному місці. Коли ж повернулися назад, то вже більш-менш було зрозуміло, що берегтися треба сильно. Хусточка-шапочка, в пилюку не лізти, повітря зволожувати, підлогу мити, самим в душ і так далі.
А в кінці травня я вже паяв дозиметра » » »

Кажуть, що брехня, що то у Києві димно через те, що горить ліс десь там у трикутнику Троєщина—Зазим’я—Бровари, бо вітер звідти не на Київ був, а горить насправді у Чорнобильській зоні.
Ну, там теж може горіти, чом ні?
Тільки вітер має бути дивний, щоб починаючи десь від озера Алмазного здувати все начисто кудись на схід чи навіть трохи північніше — ну щоб точно не на Київ, а от з-під Прип’яті — та от на Київ.

Та то таке, зрештою, цікавить не звідки вітер, а які мікрорентгени.

Тому я дістав власноруч зроблений ще на початку літа 1986-го дозиметр і вивісив трубочку за вікно. Трубка там СБМ20, «бере» далеко не все (але те, що вона не бере, давно розпалося) і грубувата, але для оцінки досить.
Показував від 12 до 18, зрідка 11 або 21 мікрорентген на годину. Тобто, непогано співпада з цим моніторингом. І це добре.

До речі, у «фаховому коментарі еколога», який бив на сполох з приводу того, які тут вітри, порогом дозволеного для Києва було названо 30 мР/год, а не 30 мкР/год — не доведи жити при рівнях «фахового еколога».