Чорнобиль — багатьом є що згадати
Вийшло так, що 26 квітня 1986 року, в суботу вранці, мені конче треба було дістатися до університетського 12-го гуртожитка, щоб вже звідти з дружиною їхати на вокзал.
Так-так, я мав «койкомєсто» у заводському гуртожитку в Броварах, дружина те ж саме у студенстькому гуртожитку в Києві, ні там, ні там кімнату не давали. Мене у студентський не пускали, бо вже не був студентом, а дружині в Броварах… Та там мене, «молодого спеціаліста», кілька місяців не хотіли прописувати, «у тебе дружина в Києві прописана!» (ага, по студентському гуртожитку «до 30 червня»), куди вже окрему кімнату. Але то вже з іншої категорії спогадів.
Ну так от, квитки на поїзд з Києва на Полтаву вже давно були куплені. У мене була жменя відгулів за нічні виклики на завод, дружині у деканаті теж легко дали дозвіл «погуляти», тому повернутися до Києва ми мали аж 10 чи 11 травня. Але я ледь вибрався з Броварів до Києва, бо раптом кудись поділися всі автобуси. Їх і так на маршрутах було по два-три, інтервал руху до пів години. Коли якийсь ламався, то ходили ще рідше. Але після довгого очікування люди почали турбуватися і тут хтось відкілясь приніс звістку — «всі автобуси забрали на евакуацію». Куди, чому — незрозуміло, десь аварія, вибух, називалися різні версії. Так нічого конкретного і не знаючи, 26 ввечері ми поїхали і найтяжчі дні були у безпечному місці. Коли ж повернулися назад, то вже більш-менш було зрозуміло, що берегтися треба сильно. Хусточка-шапочка, в пилюку не лізти, повітря зволожувати, підлогу мити, самим в душ і так далі.
А десь у кінці травня я вже паяв саморобного дозиметра. Досі працює.
Трубка влетіла в копієчку, а все інше нашкреблося по шухлядках. Після обміру викинув одні штані і курточку. І там, і там по плямці високої активності (і це воно вже пралося!). Швидше за все, чиркнув об щось у недовідмитому автобусі.
Восени з ним ходили на прогулянки — озираючись, щоб ніхто не бачив, бо балакали всяке про отакі «несанкціоновані» заміри, та й дозиметри хто паяв, то знали лише друзі. Тримав за шнур так, щоб трубка висіла на невеликій висоті над поверхнею. Но обмитому дощами асфальті було чисто, але варто протягнути руку вбік, пронести трубку на опалим листям, відразу фон вищий разів у десять і більше. То ніякої «золотої осені» і шурхотіння листям. Ніяких «зрізати дорогу стежкою через сад». Хоча багато людей вже призаспокоїлися і ходили звичними шляхами. Але ми вважали за краще поберегтися. Зрештою, коли десь у 1994 нас, кількох співробітників, обміряли на кріслі «скріннер» (знімає різницю спектрів випромінювання фону і тіла й розраховує, що в організмі залипло), то у мене результат різко відрізнявся — майже по всіх елементах були нулі, а де було, то було небагато. Той, хто міряв, сильно здивувався, «нехарактерно для киян». Звісно, головну роль тут відіграла наша відсутність у Києві з 27 квітня по 10 травня. Нам пощастило.